Травень насичений пам’ятними датами з присмаком жалоби, а цього року український календар поповнив ще й День пам’яті українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни. Дивовижним чином усі ці «дні» пов’язані між собою – одна подія виявилась передумовою іншої.
8 травня – День пам'яті та примирення;
9 травня – День Перемоги;
14 травня – День пам’яті українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни;
16 травня – День пам'яті жертв політичних репресій;
18 травня – День пам’яті жертв депортації та Дня боротьби за права; кримськотатарського народу.
Цього разу гостями студії стали Голова кримськотатарського ресурсного центру, член Президії Меджлісу кримськотатарського народу Ескендер Барієв; український науковець, публіцист політичний експерт, член Української Гельсінської спілки Євген Дикий; український правник, голова правління Центру конституційного моделювання Геннадій Друзенко та дисидент, виконавчий віце-президент Конгресу національних громад України Йосиф Зісельс.
Учасники дискусії говорили про вплив радянської влади, а зокрема сталінського режиму, на перебіг Другої світової війни, про поствоєнні репресії та переслідування кримських татар, долі Праведників та євреїв після війни; про те, яке значення для кожного громадянина України мають пам’ятні 8 травня та 9 травня, що спільного та яка різниця у сучасному сприйнятті цих дат, та як по-різному вони сприймаються представниками різних поколінь українців.
«Травень – місяць, коли природа вибухає життям, але й місяць, коли треба згадувати. Найгірше, що ми можемо зробити, це вигляд, що не було мільйонів невинних жертв. Зміст фрази “Горе переможців” ми пізнали у всій пекельній глибині. Більшовики – це пращур всіх тоталітарних режимів Європи. Те, що коїться зараз, що віддає кривавим відлунням у Білорусі, в Україні – це наслідок незасвоєних уроків, наслідок сталінської штучновиведеної антиселекцією людини, для якої вбивати інших на чужій землі – це норма, а не відхилення. Назвати чорне білим, біле – чорним, створювати паралельну реальність та наголошувати, що вона має право на існування.
Я думаю, що головний урок, який ми маємо засвоїти із 30-40 років 20 століття, рани яких досі не загоєні, що Б-гом дане розмаїття є найбільш фундаментальною цінністю життя: вміння приймати іншого, толерувати іншого, і навіть любити іншого саме за його інакшість», – такими словами розпочав розмову Геннадій Друзенко.
Зокрема, Євген Дикий висловив свою думку з приводу святкування 8 або 9 травня так:
– Обидва мої діди були зі Східної України. Альтернативи радянській владі вони в принципі не знали. Коли я з сьогоднішньої перспективи дивлюсь на те, за що власне воювали мої діди, то картина не виглядає такою, як в дитинстві: щоб радісно піднімати тости та святкувати 9 травня.
З одного боку, вони воювали за те, щоб людину з єврейським прізвищем не вбивали тільки за її єврейське походження, а з другого боку вони воювали за те, щоб у 1944 р. кримські татари були депортовані.
Сьогодні ми знаємо, наскільки мала різниця між нацистським і комуністичним режимами: вони були однакові в повній зневазі до цінностей життя. А відрізнялись тим, які категорії громадян в їх системі підлягали знищенню.
Чи соромно мені тепер за своїх дідів? Ні. Вони були чесними солдатами і діяли в рамках тої інформації, якою володіли. Але чи означає це, що я тепер приречений повторювати їхнє бачення, їхній світогляд. Звичайно ж, ні. Наші опоненти з-за “поребрику” насаджують нам, що наша пам'ять запрограмована генетично. Це абсолютно нацистський стереотип, суть якого в тому, що якщо наші діди воювали, то ми у всіх наступних поколіннях повинні підтримувати такі ж самі ідеї, незважаючи на те, якою мірою наші діди були праві, а до якої помилялися.
Про можливість повернення історичної справедливості висловився Йосиф Зісельс:
– У Старому Заповіті, який євреї називають Торою, ми знаходимо на перший погляд справедливий принцип “Око за око, зуб за зуб”, але що трапиться, коли зворотні злочини стануть перебільшувати попередні, а наступні будуть ще страшнішими?
Ми бачимо приклади з історії: такої кількості жертв, як у ХХ сторіччі, ніколи раніше не було. Що це – шлях справедливості? Яка мета цього історичного процесу, якщо він не приводить до зменшення кількості жертв, кількості поневірянь і кількості нещасть.
Може, краще зовсім не оперувати поняттям “справедливість”…
Не пам'ятаю, щоб це поняття зустрічалося в Торі, хоча деякі елементи знайти можна. За 200 років епохи просвітництва, коли людство поступово переходило від релігійних до секулярних цінностей, воно нібито знайшло те знаряддя, яке не забезпечує стовідсоткову справедливість, але все ж таки наближає людство до неї – верховенство права або закон.
Суспільство, де існує реальне верховенство права, мінімізує несправедливість. Незалежний суд вирішує, що справедливо, а що ні, знаходить міру відхилення від закону і призначає конкретне покарання за конкретний злочин.
«Те, що депортації були частиною війни на знищення всіх, «хто не з нами», частиною нацистської і радянської політики геноциду малих народів і затвердження свого світопорядку, не надто багато сьогодні згадується. Нажаль», – додав у коментарі після дискусії Амік Діамант.
Також у зустрічі взяли участь журналіст Ігор Левенштейн, історик Ян Привороцький, дочка Праведниці Народів Світу Софії Ярової Ганна Ярова.
Модерували зустріч директорка ВБФ «Заради тебе» Юлія Гольденберг та директорка он-лайн студії «Діє-Слово» Олена Заславська.
Організатори заходу: ВБФ «Заради тебе» та он-лайн студія «Діє-Слово»