В'ячеслав Ліхачов – історик, член Експертної ради Центра громадянських свобод.
Виступ в рамках Міжнародної конференції «Україна-Ізраїль – історія взаємовідносин».
Почну з того, що не погоджуюсь з закликом попереднього виступаючого залишити історію історикам. Історія – це важливий ресурс. В тому числі й в зовнішньополітичних відносинах та інформаційних кампаніях. Його варто використовувати.
Історія – надто серйозна річ, щоб довіряти її історикам. Те, що я хочу сказати стосовно історії Голокосту, частково може бути прикладомна підтверждення цієї тези. це проявляється напевно найяскравішим чином.
Я достатньо стара людина, щоб пам'ятати, як у 2000-му році Віктор Ющенко, тоді ще прем'єр-міністр за часів президента Кучми, поїхав до Стокгольму на міжнародний форум з Голокосту та підписав там Декларацію, що, серед іншого, зобов'язувала держави викладати історію Голокосту в шкільному куррікулумі. Пам'ятаю, як починалася підготовка вчителів історії для того, щоб почати початку впроваджувати це в освіту.
25-30 років тому нам здавалося, що в питанні рецепції Голокосту умовно є такі два режими – он-оф. Чи присутня взагалі історія Голокосту в свідомості, в шкільній освіті, на історичній меморіальній мапі – або вона відсутня, як це було всі десятиліття радянської влади після Другої світової війни.
Після створення незалежної України ми приєдналися до цивілізованого простору, де історія Голокосту визнається, шанується, вивчається та посідає помітне місце в колективній пам'яті. Нам здавалося, що ось зараз ми навчимося, долучимося до цього і будемо як всі нормальні люди, як в Ізраїлі, де шанують історію Голокосту. Ми були впевнені, що це повинно нас поєднувати: те, що ми зараз починаємо цю історію вивчати, визнавати, шанувати. Що в Ізраїлі до цього мають ставитися з повагою, прихильно, допомагати. Для ізраїльської суспільної свідомості історія Голокосту є дуже важливою. Тому, природньо, нам здавалося, гідне шанування пам'яті жертв Голокосту в Україні – це шлях до порозуміння з Ізраїлем. Єврейський народ та єврейська держава мали певні упередження або підстави для незадоволення в ті часи, коли історія Голокосту замовчувалася та була відсутньою в інформаційному просторі Радянського союзу. Коли вона почала впроваджуватися в інституціональний механізм відтворення історичної пам'яті в Україні, в Ізраїлі це мали оцінити, почати підтримувати – це сприяло б порозумінню.
Але з часом виявилося, що все не так. Виявилося, що немає двох режимів: он-оф, «відсутня історія Голокосту» – або «присутня історія Голокосту». Насправді все набагато складніше. Є різні версії рецептиції історії Голокосту, різні версії інструменталізації історії Голокосту. Вони відрізняються в кожній з європейських країн. Наприклад, те як в колективно-історичній свідомості впроваджують систему пам'яті Голокосту в Польщі дуже відрізняється від того, як це роблять в Німеччині. Те, як відображається історія Голокосту в колективній свідомості та інституціональних механізмах відтворення пам'яті в Ізраїлі, як вона інструменталізується там – це дуже специфічна історія. Ізраїльска модель зовсім не збігається з наративом, що за останні 30 років починає вибудовуватися природним шляхом в Україні.
30 років достатньо для формування наукової школи. В нас вже така є. За довгій час ми звикли бути учнями Ізраїлю. Звикли, що є Яд Вашем, куди їздять українські вчителі або вчені, навчаються там «як треба вивчати та пам'ятати про Голокост», повертаються до України та впроваджують методологію, якої вони навчилися в Ізраїлі.
З часом виявилось, що насправді в Україні є напрацьованим та вибудовується, народжується, власний наратив пам'яті про Голокост. Врешті-решт, Голокост – це те, що було на нашій території з нашим народом, що сталося з частиною української нації, це наша трагедія. Не трагедія ізраїльтян, яку ми визнаємо. Це для нас не те саме, що ставлення, наприклад, до геноциду вірмен. Не те, що відбулося десь там далеко від нас з кимось іншим, і ми зараз це шануємо. Голокост -- це те, що відбулося з нами, це те, що відбулося на нашій території.
В Ізраїлі до українського наративу почали ставитися, скажемо так, більш критично. Було прикро спостерігати, наприклад, реакцію на виступ Володимира Зеленського минулого року. В зверненні до Кнесету він наполегливо використовував асоціації з Голокостом для опису подій, що відбуваються зараз у зв'язку з російською агресією в Україні. Цей виступ сприйняли в ізраїльському суспільстві, та й власне в Кнесеті, як недолугу спробу влізти з єврейською тематикою в те, що до євреїв жодного стосунку до не має. Володимира Зеленського тоді дуже критикували в ізраїльської пресі. Це відрізнялося від того, як сприймалися його виступи перед американськими конгресменами, перед британським парламентом. В кожному такому зверненні безумовно були згадки та асоціації до історичних реалій, близьких та знайомих аудиторії. У виступі до британського парламенту Володимир Зеленський цитував відому промову Вінстона Черчилля - «We will never surrender». І це сприймалося нормально. Але алюзія, на Голокост в ізраїльському Кнесеті зазнала критики. Чому? Тому що Ізраїль вважає, що він має монополію на те, як правильно вшановувати пам'ять жертв Голокосту, на те, як інструменталізувати пам'ять жертв Голокосту. Використовувати алюзії на Голокост в сучасному контексті дозволяється тільки ізраїльським політикам. Наприклад, коли Беньямін Нетаньягу вважає, що в День пам'яті жертв Голокосту доречно згадати іранську загрозу для створення власного іміджу як рішучого політика, що нікому не дозволить повторити Голокост. Й це в Ізраїлі сприймається нормально, хоча це теж є інструменталізацією, доволі недолугою, на мій погляд.
Щобільше, можна згадати, як Ізраїль запросив Владіміра Путіна та влаштував йому бенефіс в Яд Вашемі якихось три роки тому. Тоді Ізраїль долучився до промоції російської версії інструменталізації Голокосту, яку, до речи, Кремль активно використовує для легітимації агресії проти України. І знов, це сізраїльським суспільством було сприйнято більш-менш нормально. Тому що Ізраїль в очах ізраїльтян нібито має право на видачу ліцензій на інструменталізацію Голокосту. Й ось Україні він її не видав.
Тому те, що, як нам наївно здавалося 25-30 років тому, повинно було стати шляхом до порозуміння, насправді стало шляхом до взаємних образ та звинувачень. Й це я ще не буду навіть згадувати про таке болісне та контроверсійне питання як визнання колаборації… Коли виявилося, що те, що мало бути шляхом до порозуміння, стало шляхом до конфліктів, це викликало певне розчарування.
Мені здається що зараз, під час повномасштабної російської агресії, ми набагато краще розуміємо історію Другої світової війни. Сьогодні нажаль ми набагато краще знаємось про контекст Голокосту. Нам не треба пояснювати, що таке розстрільний рів, не треба пояснювати, що таке масова страта цивільного населення. Ми це не тільки знаємо, але й відчуваємо. А багато хто з нас це бачив, на жаль.
Наразі ми розуміємо історію Голокосту набагато краще ніж його розуміють дослідники, в тому числі ізраїльські. Й мені здається, нам варто виходити від такої вторинності та провінційного комплексу меншовартості. Ми, як учні, все ніби очікуємо, що наші зусилля оцінять та видадуть з Ізраїлю цю ліцензію на право пам'ятати про Голокост. Насправді ж, ми її не потребуємо.
Голокост – це те, що відбувалося з нами, те, що відбувалося тут. Це ми можемо аналізувати, як інструменталізують пам’ять про Голокост в Ізраїлі. Це ми маємо моральне право оцінювати, наприклад, виступи Реувена Рівліна у Верховній раді з його дуже недолугою риторикою про українських націоналістів. Ми маємо це морально право, тому що маємо набагато глибший, більш болісний та більш особистий стосунок до історії Голокосту.
Я завершу свій виступ на заклику позбуватися відчуття провінційності та вторинності, в тому числі в усьому, що стосується колективної пам'яті про Голокост. У нас достатньо напрацювань у сфері колективної історичної пам'яті щодо вшанування жертв Голокосту, для того, щоб не залежати від зовнішньої оцінки однієї близькосхідної країни. Ми будемо раді співпрацювати там, де маємо спільний ґрунт для цієї співпраці, але не зобов'язані залежати від зовнішньої оцінки наших досягнень або наших провалів.
Друк - Олександра Снітко
Для Студії «Діє-Слово»,
травень 2023 р.