Сергій Данилов – Російські наративи на Близькому Сході та підходи до протидії

Сергій Данилов, Центр близькосхідних досліджень, Україна.
Виступ в рамках Міжнародної конференції «Україна – Ізраїль: історія взаємовідносин».
Березень 2023 р
.

Дуже дякую за запрошення, вітаю всіх присутніх. Але я маю ще останню репліку до попереднього виступу, який мене зворушив. Оскільки ми провели ці дві фокус-групи на звільнених територіях і отримали підтвердження того, як працюють такі стратегічні комунікації, і в Станіславі, крім фокус-групи ми брали інтерв’ю, і познайомились з пані дуже поважного віку, яка пережила дві окупації: німецьку, яку вона добре пам’ятає, і зараз рашистську. І оця тягнесть, вона таки існує: оце уявлення наскільки це страшна подія була в її дитинстві, наскільки зараз їй було страшно в Станіславі, що під Херсоном. І уявлення про те, що окупація і окупант він отакий, який він є. Я сподіваюсь, що ця історія стане медійною, і вона протягує цю тягність між Україною і Ізраїлем, тому що зараз ставлення геноцидальне саме до українців: з ідеєю, що українців не існує як народу, не існує як нації, а все українське треба вбивати.

Повертаємось до Близького Сходу. Крім того, що я намагаюсь слідкувати за близькосхідним медіапростором, на справді, після 24 лютого я найбільше дивлюсь на те, що відбувається на окупованих українських територіях. Мої спостереження і робота, яка була проведена, невеличке дослідження Центру стратегічних комунікацій при Міністерстві культури, які аналізували російські наративи на Близькому Сході, як виявилось, дуже співпадають в тому, що росіяни використовують, що на своїх територіях, що на територіях, окупованих до 24 лютого 2022 року, так і на територіях, окупованих після повномасштабного вторгнення, так і на Близькому Сході, дуже близькі шаблоні стандартні наративи – особливої різноманітності в принципі не існує. Загально все те, що несеться по російським телевізійним каналам, телеграм-каналам, те саме повторюється фактично на Близькому Сході: «Росія сильна, Україна слабка». Є ціла група таких наративів, які можна об’єднати: «Україна провокує Росію», «Україна спеціально обстрілює свої міста для того, щоб представити це як російську агресію», «Україна корумпована», «Україна продає зброю», «Україна приховує терористів», «Україна терористична держава», «Україна дає прихист найгіршим представникам терористичних організацій» тощо. В принципі, все те, що в нас асоціюється із російськими медіа, воно все повторюється в медіа, в соціальних мережах арабських країн Близького Сходу.

Директор Богомолов, колись директор Інституту судознавства, зараз директор Національного інституту стратегічних досліджень якось представив своє бачення метанаративу, який би узагальнював все те, що Росія транслює на Близький Схід. На думку Богомолова, метанаратив на справді дуже простий: Росія – це дорівнює Радянському Союзу, Радянський Союз – друг арабів, Сполучені Штати – ворог арабів. Таким чином, сучасна Росія  є захисником арабів і другом – рефлексія думання «арабського світу». Це метанаративна рамка, яка не потребує особливої рефлексії думання. Тобто ти вкидаєш меседж, і він одразу починає працювати. «Росія-Америка, Росія-Америка, Росія-Америка». Він працює в незалежності від того, які зміни відбулися за останні 30 років. Цей метанаратив зараз, нажаль, присутній навіть в таких арабських країнах, які 30-40 років тому були союзниками Сполучених Штатів. Таких, наприклад, як арабські країни Перської затоки, які в часи Холодної війни виступали союзниками Західних країн, в першу чергу Сполучених Штатів Америки. Однак на сьогоднішній момент можна констатувати, що цей метанартив працює. Він ототожнює Росію з Радянським Союзом, а Захід з імперіалістами і з колоніальною політикою – ось основні його базові характеристики.

Постає питання: що роботи, оскільки, як правильно сказала попередня наш спікер, воювати з фейками, особливо на чужому інформаційному полі, особливо за невеликої кількості арабомовних спікерів від України – це достатньо важка, якщо не сказати не підйомна, справа. За кожним повідомленням, що, немов, Україна обстріляла, Україна слабка і так далі, і так далі не погнешся. Є два таких підходи, які допомагають протидіяти фейкам. Вони не суперечать один одному, це про те, як і на чому ми концентруємо зусилля, про що ми більше говоримо, бо вони можуть взаємодоповнюватись. Те, що на поверхні, треба пояснювати і говорити на арабську аудиторію. Росія не дорівнює Арабському Союзу, Росія це зовсім інша держава, Арабський Союз давно розпався. Росія не зберігає радянської тяглості, а навпаки є антиподом «Совєтського» Союзу. Росія є імперіалістичною країною, яка веде колоніальні війни, яка хоче загарбати чужі ресурси. Яка розглядає людей як ресурси в інших країнах. Яка розглядає все як просто спосіб розширення своїх кордонів. Перевернути рамку, не сперечатися з тим, поганий Захід чи хороший Захід. Не виправдовувати себе. Натомість продавати Росію як частину колоніального імперіалістичного світу.

Інший підхід полягає в тому, аби налагоджувати розмову про національні інтереси наших партнерів на Близькому Сході в тих сферах, де є взаємоінтереси з Україною, і де вага України ними недооцінюється, або вони її взагалі не бачать, не рефлексують, або вона є реальна. Наприклад, зернова криза, яка на Близькому Сході утворилася в результаті російської агресії, наочно продемонструвала залежність. Але про те, що Україна – це важливий партнер для Єгипту, для Саудівської Аравії, для Лівану чи для багатьох інших країн, в регіоні не говориться. Цю залежність треба виокремлювати. Цю взаємні вигоду і взаємні сфери інтересів треба показувати. З тим, що би переводити розмову з ідеологічної рамки в практичний інтерес.

Зараз, наприклад, на звільнених територіях ми маємо вербальний конфлікт, віртуальний між тими, хто залишався і хто виїхав. Ті, хто залишився, кажуть: «Ви нас, ті хто виїхав, зрадили. Вони нас не розуміють». Але коли ти починаєш під час групових опитувань чи інтерв’ю розповідати про: «А ви підтримували контакти з тими, хто виїхав? А ці контакти були би вам важливі?». Виявляється, що люди, які ненавидять в цілому всіх, хто виїхав, коли справа стосується персональних інтересів і персональних потреб, виявляється, що всі ці контакти були корисними, вони їх використовували, наприклад, для підтримки, для розуміння ситуації, ну байдуже для чого.

І от те саме пробувати робити з принаймні ключовими арабськими країнами з якими, як виявляється, існує дуже багато сфер взаємних інтересів, які перетинаються і в взаємні залежності. І залежності ці переважно від України, а не України від них. Окрім як голосування на Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй. І тут з’являється трошки більше поле для маневру. Звичайно, Росія давно і багато інвестувала в підтримку інфраструктури своїх впливів на Близькому Сході. Ще з радянських часів. Як правильно зазначав колега Данила Радивилов, ця тяглість їх інститутів, вона дуже велика. Це і товариство, дружба, і дослідницькі інститути, і університети, і центри всяких стратегічних досліджень. І це абсолютно окрема сфера діяльності, в якій Росія створила приготованих експертів, які періодично їздять в Москву, які користуються ресурсами російськими для власного позиціонування, використовуючи абсолютно антиколоніальну рамку і популярність антиколоніального дискурсу на Близькому Сході для підвищення своєї ваги, авторитету і соціального значення.

Очевидно, Україна не зможе інвестувати ближчим часом іншого подібного в такі інституції, але зав’язувати контакти, користуючись зараз світовою вагою до України і тим, що зараз з Україною хочуть працювати всі. І тим, що зараз приїзд в Україну підсвічує тебе. Це бонус, коли хтось з близькосхідних лідерів приїжджає. Один візит такий був: він одразу потрапляє в світову пресу, і вся регіональна преса пише про це, тому що один з центрів світової політики зараз Україна. І цим треба користуватися не тільки з політиками, але з дослідницькими центрами, з організаціями, які працюють з журналістиці, пресі, з усього іншого. Для Al Jazeera наявність декілька знімальних груп в Україні є супер важливим фактором її конкурентоспроможності зараз, і вони докладають неабияких зусиль для того, щоб вони потрапляли в неймовірні місця і знімали сюжети, які українським журналістам недоступні. Але регулювання цього доступу є в українських руках, і залучати інших для того, щоб створювати конкуренції, можливість їм висвітлювати події з українського боку, є також фактором, який допоможе руйнувати цю російську монополію на медійний простір Близького Сході. Дякую.

Запитання:

– За даними соціальних опитувань, 58% ізраїльтян не слідкують або рідко слідкують за бойовими діями в України. Слідкують за ситуацією весь час лише 9% ізраїльтян, і це ті, що виїхали із Радянського Союзу. Тобто, інформація про Україну до ізраїльського суспільства, по суті, не дійшла, а ізраїльські політики враховують це у своїй agenda.

– Я скажу, що і так відбувся насправді прорив, як на мене, на інформаційному просторі щодо України. З 24 лютого 2022 і кількість інформації, і кількість ізраїльтян, які підтримують Україну значно зросли. Для багатьох це стало сюрпризом. Дивлячись, з якої бази рахувати цю цифру, з нуля чи з 1% до 9%, так от приблизно можна сказати. Я дивлюсь на основні, центральні ізраїльські газети, вони не пропускають важливих подій на нашому фронті чи навколо України, які відбуваються останнім часом.

 

– Пане Сергію, а як би ви оцінили роботу нашої дипломатичної службв цьому регіоні, адже питання комунікацій і окремих стратегічних комунікацій теж покладені на наші дипломатичні представництва.

– Ну, да, їм приходиться бути дуже креативними за відсутності ресурсів. Дуже багато чого вирішують ресурси. Але, по-перше, в багатьох країнах зараз склалися активні діаспори, з якими, я бачу, вони працюють. Ці діаспори це переважно або бізнесмени, або середній клас, або дружини. Там є люди, які займають певні позиції, мають там соціальний статус. По-друге, я бачу оптимізації інтересу як місцевих медіа, які звертаюсь до посольств, так і самих посольств, які намагаються працювати з місцевими медіа. Плюсом є теж, що частина принаймні наших послів в регіоні є фаховими арабістами з гарною мовою, з досвідом роботи, знанням матеріалу. І їм важко, я їх не виправдовую, в цілому, як би не буду давати оцінок, їм дуже важко, але роблять вони більше ніж, скажімо, до 24 лютого.

– Якщо спільні риси російської пропаганді, яка йде на Ізраїль та в арабські країни можна виділити?

– Почну з відмінностей. Сформувалась так звана група експертів, яких постійно запрошують на арабські телеканали, особливо, ті, які в Москві дозволяють собі згадувати про єврейське походження президента Зеленського, акцентуючи на цьому увагу для арабської аудиторії. В інших країнах, окрім Ірану та арабських держав, такого звичайно менше, якщо взагалі зустрічається, це зустрічається в соціальних мережах, що вже доволі поширено. Для ізраїльської аудиторії, наскільки я бачу, цього менше, відверто скажу, слідкую за ізраїльським медіа, соціальним сегментом. Але представлення України як слабкої країни і президента Зеленського як коміка, керованого маріонетку, можна зустріти.

– Як себе поводять дипломатичні представництва країни-агресора та окупанта?

– Дуже впевнено, нагло, агресивно, наступально. В них є база підтримки, в них є сформовані мережі прихильників, у них є корупційні зв’язки з багатьма чиновниками, державним апаратом, вони все ще продають міф про «вєлічіє Росії», яке вони влаштовували до нещодавна, дуже гучні святкування всього і вся. Вони просували немалі ресурсі на це, на свій культурний продукт, візити оперних співаків, танцюристів тощо. Вони дуже добре працюють з м’якою силою. В них налагоджені контакти з операми, з, наприклад, багатьма інституціями, які займаються культурою.

– Впевнено просувають agenda «руського міру»?

Без взагалі, без жодних проблем. От там вони почувають себе дуже впевнено.

 

Підготував Валерій Голубєв.
«Діє-Слово», травень 2023 р.