Євген Магда, політолог, доцент НТУУ імені Сікорського, директор Інституту світової політики.
Виступ в рамках Міжнародної конференції «Україна–Ізраїль – історія взаємовідносин"
Вже кілька тижнів проходять різні заходи під знаком ювілею 75-річчя створення держави Ізраїль. Я думаю, досвід Ізраїлю є важливим для нас в Україні, тому що ми зараз теж боремося за нашу незалежність. Уроки боротьби за незалежність як в 20-му, так і в нашому, 21 столітті є вагомими. Нас також об’єднує прагнення сусідів нас знищити. Успішний досвід подолання Ізраїлю і постання потужної єврейської держави Україна має активно брати на озброєння. Так само нас має об’єднувати те, що ми маємо вчитися реагувати на позицію світової спільноти: ця реакція має бути коректною, але вона також має спиратися на наші національні інтереси. У Ізраїлю точно є чого повчитися в цьому, тому що те, що Ізраїль достатньо часто дозволяє собі йти проти певних мейнстрімів і не реагувати на окремі випадки критики в свій бік – це вагомий момент.
Якщо говорити про головний міф, який на сьогоднішній момент існує в наших двосторонніх відносинах, то це швидше не такий абстрактний міф, а міф-запит. Запит на “український Моссад”. Тому що масштабні воєнні злочини рашистів (російської армії – ред.) на українській території створили цей запит. Оскільки вже скоро 15 місяців як триває широкомасштабна російська агресія, існує попит на політика чи політикиню, що мають сказати відому фразу “відправляй хлопчиків”, але, думаю, в нашому випадку це буде вже “відправляй хлопчиків і дівчаток”, тому що це не лише додасть гендерної рівності і сучасних реалій, а й тих реалій існування сил оборони в тому вигляді, в якому вони існують.
До речі, в Україні ми зараз проходимо момент, коли наше ставлення до наших захисників все більше нагадує ставлення до захисників Ізраїлю в єврейській державі, тобто цей процес, на мою думку, теж є вагомим, оскільки Україна, в умовах війни з Росією, проходить процес завершення формування української політичної нації в цьому контексті. Якщо ми говоримо про практичні реалії чи практично запозичені, які на сьогоднішній момент існують, то, вочевидь, це спроможність дійсно використовувати різні можливості для діалогу. Умовно кажучи, ми маємо згадувати не тільки про Зеєва Жаботинського та Ґолду Меїр, але і підтримувати діалог з Юлієм (Йоелем) Едельштейном та Зеєвом Елькіним та іншими вихідцями з України. Повторюсь, тому що Україна формується на сьогоднішній момент як багатонаціональна українська політична нація і в цьому вигляді, я думаю, ми маємо зробити якомога більше.
Ми маємо набувати досвід, як бути не зручним, але надійним партнером. Це не просто і в цьому контексті нам буде корисним досвід Ізраїлю як ставити на вершину не партійні переконання, а саме національні інтереси. Втілення прагнення до формування єврейської держави, до її створення через непрості рішення, через достатню низку компромісів і рішень, які потребували прояву політичної волі – хороший урок для сучасних українських політиків. Також ми маємо вчитися тому, як використовувати історичну пам’ять. Звичайно, складно говорити: у нас в Україні немає досвіду власного Мойсея, 40-річного блукання пустелею, але ми так чи інакше в умовах соціального часу маємо робити це набагато швидше. От, наприклад, ефективне використання ресурсів це те, що на сьогоднішній момент підштовхує досвід Ізраїлю до українських реалій. Поясню чому: ми уявляємо собі географічне становище Ізраїлю і уявляємо його ресурсну базу, але ж і Україна на сьогоднішній момент де-факто, на жаль, найбідніша країна Європи, яка зазнала величезних руйнувань і, відповідно, ми маємо вчитися мобілізувати дуже багато речей. Це може бути досвід алії, тобто досвід повернення українців, які захочуть повернутися на українську землю обітовану. Я розумію, що поки це швидше теоретична база, але я вважаю, що в сучасному світі, в сучасних соціальних комунікаціях не має бути неможливих речей за наявності певних ресурсів і креативного підходу. І якщо є люди, які вирішили бути політичними українцями, але не повертатися в Україну, то в цьому контексті до наших послуг є зміцнення і інструменталізація, не побоюсь цих слів, української діаспори – нам є чого повчитися у єврейської діаспори.
Ну і на останок я, мабуть, скажу, що я часто порівнюю Ізраїль з дикобразом. Згадується скасований свого часу візит Володимира Гройсмана і це, відповідно, теж наш досвід. Щоправда, на сьогоднішній момент ми вже проходимо досвід як з мишей стати їжаками і це не просто анекдотичний образ. Це те, що відбувається в нас на очах, але, я думаю, трансформація від миші до їжака є все-таки апріорі складнішою, ніж трансформація від їжака до дикобраза.
Щодо популярності Ізраїлю в українському медійному середовищі. По-перше, як на мене, насправді є щонайменше три причини. Перша причина також називається “ізраїльський паспорт”. Низка українських політиків різної орієнтації, що мають свої політичні біографії, мають історію зі справжнім чи не справжнім, фальсифікованим отриманням ізраїльського паспорту. Очевидно, хтось свого часу вивчив норму закону про алію і це активно використовувалося в українському інформаційному просторі і потім, опосередковано, виходило в суспільну думку.
Друга причина, на мою думку, є більш змістовною. Вона полягає в тому, що ми насправді мало знаємо про Ізраїль, про його існування, про його особливості, особливості політики і про його функціонування. Я б сказав, лише в останні кілька років перманентна політична криза раз-по-раз викидає ізраїльські події в сферу української уваги.
Ну і третя. Даруйте, я звик досить часто бути іронічним і це якраз згадка про те, що не треба плутати туризм і еміграцію. Тобто не треба плутати власне як відбувається життя саме в Ізраїлі і наші уявлення про те, що там відбувається.
Я думаю, четверта причина — достатньо інтенсивна інформаційна політика єврейської держави, яка намагалася донести свою думку в тому числі і до українців. Тобто, не лише до українців, а максимально до всього світу.
Ірина Єгорова для Студії «Діє-слово», травень 2023