Дарія Муракамі – українська активістка та волонтерка, яка мешкає в Японії майже 8 років. Вона народилася у Донецьку та після початку російського вторгнення у 2014 році виїхала до Японії.
Наразі дівчина підтримує українських біженців, які приїхали до країни після 24 лютого 2022 року. Зокрема, за її координування збирається та відправляється гуманітарна допомога в Україну.
Пані Муракамі в Студії “Діє-слово” поділилася тим, як живе українська спільнота в Японії, як сприймається наша держава та війна в ній місцевими жителями.
– Як Ви опинилися в Японії? Яка Ваша особиста історія?
У 2014 році, коли Донецьк був під окупацією, тобто коли ми прокинулися, і в нашому місті були якісь невідомі люди з автоматами, я зрозуміла, що треба буде щось робити, бо це не на один день, не на два. Я зв'язалася з моїми друзями, які допомогли мені зробити візу до Японії.
Уже після того, як аеропорт був під сепаратистами й двадцять шостого травня почалося його бомбардування, через десь місяць або півтора, я змогла виїхати до Японії. Я виїжджала саме з окупації. Ховала український прапор, стрічку з Майдану, бо теж там була, і так молилась, аби тільки не знайшли. Так я опинилася в Японії й залишилася тут.
Що знали про війну корінні японці?
Не знали нічого. Коли я приїхала в чотирнадцятому році, то, мабуть, десь пів відсотка японців щось знали, щось чули, але все це якось не стосувалося їх зовсім. Вони не знали. Десь, може, колись хтось щось чув, якісь дідусі й бабусі.
У нас були діалоги:
-Ти вже їздила до України? Була у себе вдома? Ти тут п'ять років.
- Я не можу виїхати до себе, до міста, бо мого міста немає, там війна, - я казала.
-Як війна? А ти звідки?
-Я з Донецька, там російська армія.
-Тобі важко, мабуть? А як родина?
І все на цьому закінчувалося.
Яка реакція була у ваших знайомих в Україні та Японії про початок повномасштабного вторгнення?
У нас є українська школа “Джерельце”, куди ходить моя дитина. У школі багато перекладачів на японську. Коли почалося повномасштабне вторгнення, можливо, або навіть днів за десять до того, японські журналісти стали турбувати спільноту, українську школу. Бо в Японії усюди по телебаченню показували, що російська армія стоїть біля кордону України й припускали, що у нас буде війна. Журналісти скрізь щось запитували. Декілька разів брали у мене інтерв'ю. Ще до повномасштабної ми записували передачу. У Донецьку, це було 18-19 лютого, людей вже примусово саджали до автобусів і починали вивозити.
Ми, якраз, святкували в школі свято Колодія. Прийшли журналісти, моя мама почала писати на месенджер: «Нас бомблять, ми в підвалі». Я вже не могла, звичайно, нічого святкувати. З японського консульства вже дзвонили всім японцям, хто був на той час в Україні, й казали терміново виїжджати. Все це було ще до офіційної дати повномасштабного вторгнення.
Я була на роботі, коли ці страшні події почали розгортатися. У нас це була друга година дня. До мене підбігла колега-японка, каже: “Війна. У тебе в країні почалася війна”. Мене окутала наскільки сильна паніка, що я далі майже нічого не пам’ятаю.
Вони (японці – прим.ред.) підходили до мене, обіймали, казали, що їм шкода. Вони плакали разом з нами. Усі були наскільки шокованими, що навіть не могли уявити, як це можливо.
Як ви стали волонтеркою і чи є якась культура волонтерства в Японії взагалі, чи властиво культурі цієї країни волонтерство?
Волонтерство властиво, воно, мабуть, у ДНК у японців, бо вони самі, на жаль, доволі часто стикаються з землетрусами й цунамі. Усі ми знаємо, що 11 березня 2011 року сталося велике цунамі Тохоку. От і я чудово пам'ятаю, за розповідями моїх знайомих, як японців, так і українців, людей інших національностей. Усі казали, що японці згуртувалися, всі допомагали. Люди, котрі мешкали у префектурах, йшли пішки з Токіо, адже через постійне трясіння, неможливо було користуватися транспортом.
Магазини безплатно давали їжу, сендвічі, які були. Ресторани давали якусь гарячу їжу. Вони просто годували людей, які йшли до себе додому. Дитячі садочки чекали на батьків. Люди завжди допомагали. Мої знайомі японці їздили до Фукусіми. Усе вимивали, прибирали, збирали якісь речі. І мене дуже вразило, як одна знайома японка сказала: “Ми з чоловіком вимивали ці старі речі, які були, знаходили й складали, і ми не знали, чи повернуться власники цих речей. Але ми продовжували, бо мали надію, що вони живі, що колись вони прийдуть сюди, аби забрати свої речі”.
Також японці завжди прибирають вулиці. Вони виходять там раз на місяць, раз на два тижні, прибирають вулиці самі, і їх ніхто це робити не примушує. Вони допомагають у домах літніх людей, у сиротинцях. У них є волонтерський рух. Якщо хочеш, ти можеш знайти. У них є така потреба.
Як я вже сказала, коли дізналася, що почалася війна велика, то я, мабуть, декілька тижнів була шокована. Просто постійно дивилася новини, і намагалася протягом усього часу мати зв'язок з рідними, з друзями й через кожні п'ять-десять хвилин писала їм.
Одного разу в Інстаграмі я побачила заклик: “Дівчата, нумо збирати гуманітарку, бо треба щось робити”. Отак і почала збирати. Я теж оголосила такий збір у своєму Інстаграмі. Оскільки у мене двоповерховий будинок, мені почали надсилати пакунки з памперсами, з молочними сумішами для дітей, предмети жіночої гігієни, мило, все-все необхідне, одноразові туалети, тобто ті речі, які японці використовують під час землетрусів.
У мене весь перший та другий поверх, навіть вулиця, все було в коробках. Понад двісті коробок. Кожен день їх привозили. У мене навіть кур'єри почали питати чому так багато коробок. Казала, що це гуманітарна допомога Україні. І тоді вони стали якнайшвидше мені їх привозити.
Я зв'язалася з посольством, з Інною, сказала, що ці коробки треба якось відправити до України. Оскільки в нашому посольстві дуже мало людей, вони не спали та досі не сплять кожного дня. Працівники попросили дізнатися авіакомпанії, які могли б допомогти нам з літаком, бо власного у нас немає, ми не можемо відправити самостійно. Завдяки нашому послу Сергію Корсунському, який кожен день працює на допомогу, вони змогли домовитися з німецькими дипломатами та відправити цей перший літак з гуманітарною допомогою. І коли це вже відбулося, я просто сіла. Цілий день ревіла і не могла повірити, що ми це нарешті зробили. Я втрачала надію. Уже не вірила, що нам це вдасться, але ми цього досягли і як багато людей долучилося. Робила це не тільки я.
Паралельно моя родина повернулася. Я їх вивезла дивом якимось, бо вибратися з Донецька було неможливим: коронавірус, через що були закриті на два роки. Вони не могли виїхати на територію України. І єдиний шлях – виїзд через територію Росії. Дякувати Богові, вони змогли це зробити та приїхати в Японію. Я зрозуміла, що таким, як мої рідні, котрі не знають, що таке Японія, як тут бути, як тут все влаштовано, буде дуже важко, їм треба допомагати. Ось так одному допомогла, іншому допомогла, там переклад, там десь прийти з кимось, там якась ініціатива. Так почала працювати з біженцями.
Які проблеми зараз перед біженцями з України? Як ви з ними працюєте? Скільки зараз з України виїхало?
До початку російсько-української війни в Японії мешкало близько двох тисяч українців. Це не тільки Токіо, це вся Японія. Найбільше діаспори, очевидно, зосереджено в Токіо, Канаґава, Сайтама, Кобе, Нагоя, Осака. Після того, як Японія відкрила кордон, чого вона не робила ніколи в історії для такого вільного пересування українців, аби не було ніяких проблем з візами, то зараз тут понад чотири тисячі українців, тобто близько двох тисяч евакуйованих українців, які приїхали до Японії. Це за даними Japan Foundation, який виплачує кошти на їх підтримку. У них понад дві тисячі заявок. Точного числа не назву, адже цими даними володіє тільки посольство.
Тут є дві різні програми. Якщо українці виїжджають і у них є родичі або знайомі, які запросили їх до Японії, то вони отримують підтримку від Japan Foundation. А якщо в українців тут нікого: ні родичів, ні знайомих, жодного, хто б міг за них поручитися, то цю функцію на себе бере держава. Вона робить їм візу, запрошує й утримує їх, виплачує необхідні на життя кошти.
Які складнощі? Які труднощі? По-перше, вони не знають мови, бо японська це не англійська, і вивчити її за один день неможливо. Навіть якщо японісти. Ми знаємо систему Поліванова, ви, мабуть, чули про таку, то коли люди, які навчалися по системі Поліванова, починають розмовляти в Японії, то їх ніхто не розуміє. Це зовсім не ті звуки, які є у японців. Складнощі були саме з мовою. І всі ці волонтерські організації, з якими я контактувала, безпосередньо з японцями, вони відкривали безплатні мовні уроки, школи. Мій знайомий Віталій домовився зі своїми роботодавцями, аби відкрили школу для евакуйованих українців, де безплатно навчали б клас українців японської. І ця ініціатива досі функціонує, вони продовжують це робити. Відкривалися також мовні школи онлайн, тобто все, щоб японська мова могла прийти до українців-біженців якомога швидше.
Працевлаштування. Сьогодні буде великий захід з Japan Foundation і центром допомоги українцям Хімаварі щодо працевлаштування. Прийде дуже багато працедавців, які будуть слухати українців, які у них проблеми, чим хочуть займатися, а також пояснюватимуть як влаштуватися на роботу. Є компанії, які наймають українців: це ті самі готелі, якісь фабрики. Корпорація Тойота на свої заводи набирає українців. Вони надають житло, нормальні умови, хорошу заробітну плату.
Які труднощі ще? Безпосередньо японське життя. Якщо не розуміти їх менталітету, то дуже складно сприймати такі дрібнички, як сміття. Як викидати? Як його сортувати? Як зробити ті чи інші документи? Як сходити до магазину? Як вибирати товари? Бо дуже багато продуктів, яких немає в Україні або деінде, як тофу, місо-паста чи щось інше. Ми проводили лекції, що купувати в магазині, як купувати, як готувати з цих інгредієнтів. Я ходила сама з телефоном у супермаркет, кожен продукт фотографувала, потім проводила лекцію, розповідала, що це таке і що з цим робити.
Як вижити у японську спеку? Бо влітку тут просто неможливо.. Якщо не знати якихось лайфхаків жителів, то дуже тяжко.
Також японська апаратура, всі ці пульти управління. Тут не розібратися, навіть мені, там одні ієрогліфи. Як включити кондиціонер? Як включити ванну?
У нас була така історія:
Я питаю: “Мам, а ти ж так любиш ванну? Чому ти її не приймаєш? Тут, в Японії”.
“Ой, а вона якась дивна з двома отворами. Я не знаю, як набирати воду”, - відповіла вона.
А ванна набирається, просто натиснувши на кнопочку, після чого вода поллється автоматично. Потім ще заграє музика, що все готово, вода необхідної тобі температури, і люди просто цього не знають.
Або відомі японські туалети, з якими також виникали складнощі. Метро, як ним користуватися, як купити картку. Усьому цьому ми навчали.
Пані Дар'я, скажіть, будь ласка, чи проводите ви психологічну підтримку?
Так, звичайно, дуже багато психологічної підтримки. Центр, з яким я співпрацюю, Центр допомоги Хімаварі на станції Сібуя, заснований японськими психологами, які працювали з посттравматичним синдромом після землетрусів, катастроф. Засновниця цього центру сама дитина війни.Тому з психологічної допомогти центр і почав працювати.
Вони роблять психологічні консультації як приватні, так і колективні. Вони роблять анімалотерапію, тобто возять українців до коників, до акваріумів, до кафе із собаками, котами. Забезпечують усе можливе, аби українці якомога більше позбавилися від стресу та напруження. Вони проводять усілякі заходи, виїзди на природу. Психологи, очевидно, краще розуміють, як полегшити моральний стан пацієнтів. І вони працюють за своїми програмами, кожного разу вигадують і роблять щось нове. Окрім цього, працює й наший центр, українська психологиня. Вона одна з перших відкрила кабінети. Інші психологічні організації забезпечували фінансову допомогу та підтримку.
Якщо треба, легко можна знайти, все це є, це працює. І я багатьом кажу йти. Навіть мені була потрібна психологічна допомога, бо, як виявилося, я знаходилася у дуже тяжкій депресії. І намагалася цей стан перекрити волонтерством, а потім бац! І вигоріла. Було й таке.
А як ви боролися зі своїм вигорання завдяки психологам або відпочивали? Що ви робили?
Я відпочивала. Не зачинилася від світу, просто розуміла, що якщо не відпочину, то моя донечка залишиться без мами. От я і взяла тайм-аут на декілька тижнів. Продовжувала працювати, але в повільному темпі й більше відпочивала, спала, також стежила за якістю свого сну.
Бо у мене був режим, що я могла і не спати, постійно дивитися новини або прокидатися посеред ночі й стежити, що відбувається. Лягала спати дуже пізно і спала 3-4 години на добу. Це не є нормою. Снилися жахіття, які бувають і зараз.
Ходила до японського басейну. Це термальні води. Природа, вітаміни. І, звичайно, розмови. Я спілкувалася, проговорювала свої проблеми. Я говорила з дівчиною, з якою ми разом волонтерки. Вона теж працює в центрі. Зараз мені трохи краще. Уже вчора відправила дві посилки для наших військових медиків.
Чи спілкуються звичайні японці англійською мовою і як швидко можна вивчити японську мову? Ну, на якомусь базовому рівні.
У японців дуже великі проблеми з англійською мовою. Вони вчать її ще зі школи, але нею не користуються, і тому розмовна база відсутня. Ще декілька років тому, коли я тільки приїхала, максимум був “Herro” (це викривлене англійське “hello”, оскільки в японців існують складнощі з вимовою звуку “л” - прим. ред.), “America, America” і на цьому все закінчувалося.
Зараз є багато молодих японців, які мають можливість виїжджати за кордон до Австралії, Канади й навчатися англійської мови. У них з нею дуже таки непогано. Але у більшості населення ситуація досі складна, хоча порівняно з тим, як було ще декілька років тому, прогрес доволі помітний.
Щодо японської, то розмовну, таку примітивну, можна вивчити десь за 3-6 місяців. Це для створення певної бази, аби можна було відповісти щось елементарне. Звичайно, ніхто не каже читати кандзі. Сама не можу цього робити, хоча і вивчала їх. Я приїхала без знання мови й за три-чотири місяці опанувала той рівень, з яким могла нормально починати працювати й жити.
Вивчення мови це достатньо довготривалий процес. Ким можуть взагалі працювати українці, поки не мають достатнього рівня мови?
Як і інші звичайні іноземці, вони можуть працювати у цілодобових магазинах, на фабриках з виготовлення вечері, в готелях працюють. В Японії немає поняття “погана праця”. У них відсутні прибиральники, все роблять вони самі й з дитячого садочку японців привчають поважати будь-яку професію. Неважливо, що робиш, ти працюєш. Це приносить користь суспільству. Якою б не була твоя робота, вона тяжка і це варте поваги. Працювати можна.
Якщо у вас дуже гарний рівень англійської, ви можете влаштуватися викладачем мови. Якщо айтівець, то теж легко можете обрати собі працю. Коли є бажання, то можна знайти усе. У мене брати артисти балету, і ми також знаходили їм тут невеличку роботу відповідно до професії.
Наскільки зараз ви бачите стосунки між Японією та Україною на рівні середніх звичайних японців? Їм цікаво насправді, що в нас відбувається? Вони продовжують дізнаватися, питати останні новини, події чи вони надали допомогу, принесли щось і все?
Цікавляться. А є такі настрої, що дехто втомився з японців, вигорів. Але вони цікавляться, не зупиняються. Якщо хтось почав допомагати, то це не закінчиться швидко. Ви б побачили в нашому центрі, скільки коробок японці зараз збирають і відправляють за власний кошт. Один пакунок вартує понад двісті доларів за надсилання авіапоштою. Вони збирають, а минулого разу вдалося наскладати понад сто п'ятдесят коробок. У центрі зараз працює така програма “Зігрій Україну”.
Евакуйовані українці або діаспора записали адреси та інші дані своїх рідних, близьких, знайомих. Існує базовий набір, як спальники, теплі хімічні грілки, устілки, ліхтарики, якесь швидке харчування, термобілизна. Такий набір і на додаток кава, подарунки, якщо є котики, собачки, то корм для них. Але це бонус. Коли ця програма була оголошена центром, японці, попри те, що вони вже допомагали, почали збирати ці коробки. Центр завалений ними. Ми вже два рази складали ці сто п'ятдесят-двісті коробок, пакували, відправляли та отримували звіти, а потім вони їдуть до волонтерських центрів. Вчора дівчини, яка збирає допомогу на Херсон, надіслала мені такий звіт. Вона отримала свій пакунок з кормом, звичайно, цей корм додасться до іншого, який задонатили вже українці або європейці, і поїде до Херсону, до притулків.
Японці продовжують допомагати. Є один дідусь, він зовсім старенький, йому вже під дев'яносто років, він кожного дня приходить до центру з сухим пайком. Приносить, ставить на стіл і біжить, щоб його не бачили. Він кладе це на стіл, говорить: «Все оце українцям» і швиденько йде. Це відбувається стабільно кожного дня.
А коли все це почалося, дзвонили до посольств безперервно. Донатили гроші, приносили свої збереження, а діточки ліпили оцих журавликів. Усе посольство було в стрічках з ними.. Коли я збирала гуманітарку, ми відкрили одну коробку і там тисячі цих журавликів. Вони не зупиняються, можливо, десь це менше, десь більше, певними хвилями, але їм досі болить. Дійсно болить.
Дуже багато літератури з'явилося про Україну. Вони ходять на всі майстер-класи, які влаштовуються нашою діаспорою. Завжди цікавляться українською кухнею, культурою. Влаштовують концерти, вивчають пісні. Вони хочуть пізнати, хто такі українці? Чим українці відрізняються від кацапів? Досі їм це цікаво.
А вони виказують своє відношення безпосередньо до війни? Вони бачать, що у нас, у Запоріжжі, в Дніпрі?
Знаєте, японське телебачення теж має цензуру і не все показують. Але є багато японців, які ненавидять режим, я не буду називати цю людину, мені огидно. От вони виходили, навіть мітинги влаштовували проти концерту Нетребко. Моя знайома, з якою ми робили дуже багато проєктів разом, вийшла на свій день народження, разом з іншими японцями, з плакатами, на мітинги проти концерту цієї. Вони хочуть, щоб війна зупинилася якнайшвидше. Ну як і всі ми, перемогою України. Вони це підтримують. І, мабуть, всі ті японці, які зараз працюють безпосередньо з діаспорою, вони вже отримали частинку українського серця. Їм теж болить.
У вас є українські телеканали?
Зараз Новий канал увімкнений. Я не дивлюся японське телебачення, у мене його просто немає. Я купила собі гугл телебачення і налаштувала українське. Ще до початку повномасштабної війни у мене було наше телебачення вдома, і я всім українцям, хто мав можливість, сказала як налаштувати. Це не проблема, якщо є бажання.
Японці дивляться своє телебачення, але кожен день є новини про Україну. Інколи я все ж таки вмикаю щось японське. Ми нещодавно їздили до термальних вод з моєю подругою волонтеркою. У готелі ввімкнули ТБ. Перше, що ми побачили, це пан Зеленський, розповідь про Україну, про останні новини тут. І це ситуація, яка сталася у найзвичайнішому готелі. Вони не показують масштаби руйнувань, як і криваві сцени, бо навіть це в Японії фільтрується. Якщо сталося, наприклад, вбивство, вони накривають тіла померлих, чим виказують шану цим людям, і тільки потім показують, І, звичайно, про всі ці знущання вони намагаються не казати.
А скажіть, будь ласка, були у вашій практиці такі люди, які підтримують зараз цей режим?
Я не можу їх назвати українцями. Так, є такі люди, які багато років тому виїхали з України, і не відчувають себе більше її дітьми. Вони досі спілкуються з російською діаспорою, ходять навіть до посольства цієї країни на свята. Коли побачила це фото, мене знудило. І навіть по телебаченню, одна моя знайома, з якою я спілкувалася багато років на виступі казала: “Так я з Донецька, і нехай вже це все закінчиться, нехай швидше він заведе свої війська і нарешті наступить порядок”. Боже, я казала, що її родина там. “Ну так, послухайте, люди не хочуть…”, - почала вона мені відповідати, я її зупинила й сказала більше не розмовляти зі мною. Є японці, які підтримують цей режим. Їх не дуже багато, але вони кажуть: “А яка різниця? Ви ж брати? У вас дуже багато спільного”. На жаль, навіть є такі серед них, хто підтримує Україну. Але не тільки Україну, а й росію. Нас тішить, що все ж таки більше тих, хто за Україну. Ці люди розуміють природу конфлікту або прагнуть її осягнути. Їх набагато більше.
Що пропонують студентам зараз? Які можливості? Для студентів це дуже актуально. Що можна очікувати?
Зараз у деяких університетах є гранти, де набираються українські студенти. Вони надають їм також житло і безплатне навчання. Якщо українці навчаються, то, як й інші японські студенти, вони мають змогу працювати. Я не знаю, що безпосередньо входить у якісь програми. Але можливості такі є. У нас є авіаційний інститут, він взяв багато українців, є медики, вони теж навчаються. Я знайома з родиною евакуйованих. Хлопець медик. Він, здається, з Миколаєва. У нього вже немає будинку, і він приїхав через програму підтримки медиків й отримує освіту тут безплатно на повному утриманні від університету.
Де ви порадили дивитися цю корисну інформацію?
У нас є сайти Хелп Юкрейн, де наявні всі ці програми, посилання от або також вони прописані на сайті посольств. На особистій сторінці Посольства України в Японії є посилання на всі ці програми.
Ці програми та університети під патронатом держави, чи як?
У Японії університети не знаходяться під патронатом держави, вони всі приватні. Також мовні школи. Усі ці програми спонсоруються з власних бюджетів. Вони самі враховують усі аспекти, зокрема, скільки студентів та родин зможуть прийняти. У мене є знайомі, які приїхали в мовну школу всією родиною. Донька навчається, а мама разом з нею, батько в ЗСУ. Мовні школи це насправді дуже непоганий варіант приїхати. Але зараз в нас відкрилися декілька шкіл, які почали виманювати гроші з українців за навчання. Проте YMCA розбирається з цією проблемою, дізнається, що сталося насправді. У мене був хлопець, я ним опікувалася. Він приїхав сюди з мовної школи, але йому сказали, щоб він платив гроші, і виселили його з гуртожитку, бо він тут сам, без мами, без паперів, хоча інші студенти залишилися. Не знаю, чому саме він так їм не сподобався.
Можливо він зробив щось не так, що він і сам не зрозумів?
Так, саме так, можливо щось і відбулося. Його просто виселили. Він був без їжі, без одягу, нічого не мав, голодував і Тае сан зі своєї кишені давала йому трохи грошей на їжу, допомагала, а потім я познайомилася з ним, і ми вже змогли знайти йому в оренду гаранта. До свого повноліття він жив з цією родиною грантів. Вони повністю його забезпечували. Зараз хлопець вже отримав у квартиру від японського уряду і почав жити своїм життям. Працює психологом.
Перед якими складнощами стоять організації, які працюють з біженцями? І чи є у вас якесь бачення? Як можна вирішити ці складнощі?
Труднощі у менталітеті. Зараз саме так. Багато українців сприймають цю допомогу як належне. От ви повинні нам щось. Дзвонять вночі: “Мені в Японії не сподобалося. Купіть мені квитки до Америки. У мене там сестра, у мене є віза. Я поїду до Америки. Чомусь мені в Японії не подобається. Це взагалі таке. Міняйте мені гроші єни на долари. Завтра я вже повинна вилітати”. Або от останній випадок: “Я заповнила анкету на допомогу “Зігрій Україну”, надіслали спальник, грілки. Ну навіщо моїй мамі спальник? Їй шуба потрібна”.
Або домовляються на зустріч, якийсь концерт відомого японського співака. Він запрошує людей. Квитки коштують дуже багато грошей і люди запізнюються навіть на півтори години. Розумієте, в японському менталітеті немає запізнень, ти повинен прийти раніше, розрахувати свій час. На роботі навіть штрафують за це. А тут одна японка стоїть на морозі, бо це було у лютому. Їй холодно, вона стоїть, чекає на одну дівчину, яка запізнилася на півтори години й навіть не перепросила. Складнощі саме в такому менталітеті. Звикли й просто нахабніють, на жаль. Боротися з цим – це тільки навчати наших людей, якось казати, що це інша країна. І тут інші звичаї. Дякувати, не запізнюватися на якісь такі заходи, бо японці, вони ж не дурні, вони все бачать і просто якщо декілька разів так трапиться, то у них виникає запитання: “А навіщо я це роблю?”
Мені особисто казали якщо ви волонтерка, то ви повинні ваші власні почуття засунути “глибше”. От мені особисто таке казали.
На початку повномасштабного вторгнення приїхали українці. Як японці, допомагали їм житлом чи організовували хаби, чи приймали до себе, як це все організовувалось?
Це організовувалося токійським урядом. Спочатку, якщо приїжджали українці, у яких немає родичів, які також не могли на деякий час поїхати до своїх друзів, до родичів, то їх заселяли в готель, надавали їм триразове харчування. І якщо немає гаранту, додавали декілька тисяч єн в день на потреби.. А потім в самому Токіо, у мерії муніципалітету столиці, створили Центр підтримки українців, яким потрібне житло. Треба зателефонувати за номером, його давали всім. У якому районі є, вони надавали якесь житло. Зазвичай це житловий фонд для родин з низьким доходом. Ці квартири дуже гарні. Є теплі, є не дуже теплі, в залежності, скільком людям таку квартиру надавали. Моїй родині теж облаштували таку квартиру в дуже гарному районі Токіо. І оскільки я не там, я запитувала: “Ану, коли ви до мене?” - а у відповідь чула: “Та ні, ні, ні, ні навпаки. Тут набагато краще”. Надають житло, це було вирішено так. У інших префектурах було трохи важче. Але якщо їхали до, наприклад, гаранта, яким виступав університет або мовна школа, то в останніх є гуртожитки. На роботі працедавці також надавали житло. Ще на самому початку повномасштабної війни одна агенція нерухомості, якщо є гарант, який заповнював документи, то надавала на пів року, на рік безплатне житло зі свого фонду. Це була приватна агенція нерухомості.
Як справи з доступом до медичних закладів українських біженців?
Усі українці отримали медичне страхування від японської влади. Зазвичай вони можуть також відвідувати звичайні лікарні. Якщо їм потрібен супровід та переклад, то останнє надає, наприклад, організація Тае сан, у якій вона працює або в іншому, Хімаварі центрі, до якого ходить та перекладає Ірина. Усе це є у вільному доступі.
Це все одно платно, за це треба віддавати кошти. Звичайно, по медичній страховці це набагато дешевше, десь тридцять відсотків. І також центр Хімаварі, який знаходиться на Сібуі, влаштовували медичний огляд, хто бажав, наприклад, здати аналізи на гормони або відвідати кардіолога. Вони це все влаштували. Я також проводила івенти для українців, як сходити до лікарні, які медикаменти можна купити в аптеці? Які вітаміни можна придбати? Як здати аналізи вагітним, котрі приїхали сюди? Ми також проводили такі заходи. Якщо треба, медичний чи будь-який інший супровід надається. Усе це є. І коли ще не було виплати, наприклад, з Japan Foundation, я повела маму до мого лікаря, він сказав, що сьогодні можете не платити, знав нас і те, що коштів немає, тільки-но приїхали з України. І дозволив відкласти це до моменту, коли матимемо змогу. Звичайно, я платила, бо мені якось соромно було. Навіть є такі працівники, які шукають якісь аналоги до ліків, котрі людина приймала в Україні. Вони допомагають, шукають. Але, звичайно, є різні лікарі.
Який відсоток українців у вашій організації та чи є представники інших нації?
Насправді українців-волонтерів у нас мало, усіх їх можна перерахувати на пальцях. Звичайні українці приходять, допомагають. Постійно одні й ті самі, і навіть евакуйовані мешканці теж почали приходити допомагати. Десь, можливо, сто п'ятдесят людей періодично відвідують, допомагають одне одному. Є українці, яких ми залучаємо до наших івентів. Але ми платимо кошти, бо їм треба за щось жити, але даємо їх зі своїх власних кишень.
Я не знаю, скільки точно людей, але є така основа, може, з людей десяти. Вони постійно щось роблять, їздять до шкіл. Там навчають дорослих, дітей, розповідають, що таке Україна. Влаштовують заходи, відкрили кафе невеличке. Може так постійних волонтерів людей двадцять набереться.
У мене друзі з Америки та Канади. Їх небагато, і є представники Ізраїлю та єврейської спільноти. Як так склалося? Якось мені з посольства України подзвонила Інна і сказала: “У нас є питання. Один американець з американського посольства, що вони мають такий проєкт, хочуть допомогти провести екскурсію до Камакури з українцями, медитація. Щоб відпочити. Займешся?” Я погодилася і так познайомилася з багатьма американцями, зокрема з Беном. Він автор книжок про Японію японською мовою. І потім він познайомив мене з чудовим канадським фотографом. Він і в New York Times друкується, і в японських відомих журналах та газетах. Він ходить у Центр допомоги, ми завжди робили виставку його робіт.
Єврейська спільнота збирала речі, відправляла, привозили їх до українців. Також вони запрошують завжди на різні заходи до синагоги, там і Пурім був, і Ханука. Все безплатно. Небагато, але є підтримка. Існує ще одна американська школа. Вони також проводять івенти. Там і американці, і українці, і японці. Також забезпечуються різні заходи для підтримки українців, але більш навчальні, тобто щось про японські традиції, опери, щось з театрів.
Сергій Кравченко для студії «Діє-Слово»,
березень 2023 р.