із синами. Фото: особистий архів
Ми поговорили з жителем Бородянки, який майже 2 тижні змушений був сидіти з двома маленькими дітьми в погребі. Євген розповів нам, як реагували на окупацію діти, чим він з сім’єю харчувався в ці дні і як їм вдалось евакуюватись.
24 лютого я був удома, в Бородянці. Зранку я вийшов на вулицю і почув постріли, вони доносились зі сторони Києва. Потім я ввімкнув телевізор і дізнався, що почалась війна.
Протягом всього часу, поки ми не виїхали, ми сиділи в погребі у сусіда, адже він був глибшим за наш. Ми були там постійно, з двома маленькими дітьми. У нас були певні запаси їжі. Був чай, був цукор. Ми варили картоплю. Газопостачання та світла не було, але ми мали похідний газовий балончик, на ньому й готували. Діти перенесли цю ситуацію більш-менш спокійно, коли бомбили і потрібно було ховатись – ховались. Удень виходили на вулицю, але недалеко, біля погребу, заходили на пару хвилин у будинок. При бомбардуванні одразу спускались назад. Перші дні електропостачання було, потім воно зникло і стало тяжче.
Ми постійно чули гул ворожої техніки, чули обстріли. До нашого будинку не дійшли, але поки ще був зв’язок, ми телефонували знайомим і ті розповідали, що «кадирівці» вештаються по будинках.
Ми з сім’єю покинули дім 8 березня. Бігли під обстрілами, через городи. Картина була справді жахливою: чорні дерева, на дорозі купа розбитої техніки, під ногами повсюди снаряди. Було схоже на якийсь фільм жахів – довкола все зруйновано.
Під час самої поїздки проблем не було. Ми зателефонували людям, які потім прийняли нас в Загальцях (село в Бучанському районі – ред.), переночували в них. Спочатку там було спокійно, але вже о 5 ранку почувся страшенний гул літаків і село почали бомбити. Дякувати Богу, нам випадково пощастило виїхати звідти з незнайомими людьми. Вони прямували в інший бік, тому на півдороги нас забрали родичі. Ми дістались до Рівного дуже швидко, настільки, що навіть не встигли усвідомити як.
Усе пройшло добре – ми облаштувались, я написав рапорт і мене перевели в місцеву пожежну частину (Євгеній – водій пожежної машини – ред.). Зараз я та моя сім’я почуваємо себе у безпеці, а коли війна закінчиться – ми повернемось додому і все відбудуємо.
Аліна Шененко
Студія "Діє-Слово"