Тетяна з донькою та чоловіком. Фото: особистий архів
Початок повномасштабної війни росії проти України застав Тетяну в Бородянському пологовому будинку. Молода мама розповіла про те, як це – евакуюватись з немовлям на руках, чи почуває вона себе зараз у безпеці і що допомагає їй опановувати страх.
Я з маленького містечка – Бородянка. Коли розпочалася війна я знаходилась у Бородянському пологовому будинку. Тоді в нас ще не було орків, бомбили Гостомель.
У ніч з 23 на 24 лютого я чула гул вертольотів, які пролітали над пологовим будинком. Я ще не знала, що почалась війна. Мене розбудили і відвели з дитиною подалі від вікна. Мені не пояснили, що відбувається. Заснути я вже не могла, а зранку побачила в інтернеті, що розпочалась війна. Я до останнього не могла повірити, що це сталося. У той же день мої чоловік та мама забрали мене додому. Я тільки-но народила – це був третій день. Чоловік сказав, що ми їдемо подалі від центру. Я навіть не встигла взяти якісь речі з нашої квартири. Ми відразу поїхали в будинок, що знаходився на околиці Бородянки.
Коли розбомбили центр, підірвали нафтобазу і почали бомбити вокзал, недалеко від якого ми й знаходились – ми остаточно вирішили покинути дім. Тоді нас зупинили родичі. Ми залишались там доти, доки в нашої дитини не закінчились серветки, суміші для харчування (від нервів у мене зникло грудне молоко). Тремтіли вікна, було чути вибухи... І ми з чоловіком вирішили, що мусимо покинути це місце, зробити це задля нас та нашої дитини.
Ми йшли пішки, пов’язали на себе та візочок дитини білі пов’язки. Далеко ми не відійшли. Попереду їхали «кадирівці», а в мене серце зайшло в п'яти. Ми підняли руки до гори, вони проїхали повз. Так було три рази, на четвертий нас зупинили. У нас з чоловіком замліли руки, а дитина почала кричати. Із машини вийшов російський солдат і почав розпитувати мого чоловіка, хотів дізнатись чи той служив. Потім він почав заглядати у візочок. Було дуже страшно розуміти, що і мене, і чоловіка, і нашу дитину, яка тільки народилася, можуть вбити. Слава Богу, нас відпустили. По дорозі нам зустрілася жіночка, яка сказала де зелений коридор. Туди ми й побігли. Ми навіть не знали чи він є, коли виходили з дому. Коли ми виїхали на трасу, позаду стояли орки. Було дуже страшно, ми боялись щоб нас не розстріляли, але все минулось – нас не чіпали.
Ми з чоловіком діставались до безпечного місця протягом 4 днів, з маленькою дитиною на руках, з пересадками та ночівлями. На місці нас добре прийняли, всі допомагають чим можуть. Та моє містечко – найкраще. Мені подобалось там все, і все було в пішій доступності. Востаннє я бачила його 13 березня – зараз це руїни, розграбовані та розбомблені магазини, знищені будинки. Насправді, дуже складно це описувати. Я дуже хочу повернутись додому, але зараз там небезпечно і немає належних умов для проживання з дитиною.
Найважче те, що я не маю зв'язку з рідними. Вони залишились у Бородянці (рідні Тетяни вийшли на зв’язок, з ними все гаразд – ред.), адже злякались виїжджати.
Зараз я почуваю себе у безпеці, але в це складно повірити після того, що я бачила. Я і досі боюсь шуму, боюсь гучних звуків. Опановувати страх допомагає донечка, вона мене відволікає… Коли закінчиться війна, я хочу побачити рідних та знайомих, хочу обійняти їх міцно-міцно і розпочати життя з чистого аркушу. Там, в своєму рідному містечку, де народилася я і моя донька – в Бородянці.
Аліна Шененко
Студія "Діє-Слово"