Студія «Діє-Слово» у співпраці з ГО «Єврейське телебачення» за підтримки СФУ провела велику розмову з В’ячеславом Ліхачовим — членом Експертної ради Центру громадянських свобод та керівником групи моніторингу проявів антисемітизму і ксенофобії в Україні. Поштовхом до неї стала хвиля антисемітських коментарів у соціальних мережах.

Розмова виходить у трьох частинах. У третій йдеться про зростаючий інтерес українського суспільства до єврейської культури та як його можна задовольнити.

Перша частина розмови, де йдеться про те, як українське суспільство сприймає святкування Рош га-Шана в Умані, доступна за посиланням.

Друга частина розмови про антисемітські коментарі в соцмережах та мету теорії змови про «Небесний Єрусалим» доступна за цим посиланням.

Наскільки сьогодні інформація і про єврейську громаду, про україно-єврейські взаємовідносини, історію, культуру, єврейську спадщину потрібна для того, щоб неєврейська частина українського суспільства краще розуміла, що у євреїв немає копит і рогів, а їхня історія і культура є частиною української?

Мені здається, важливішим є не те, що у євреїв немає копит, а те, що вони є частиною української історії, органічною складовою української культурної спадщини. Цього розуміння в суспільстві ще недостатньо.

Як на мене, тут є ще багато роботи. Багато що недопрацьовано системою освіти. З підручника з історії діти в школах не дізнаються, що перша згадка Києва була у листі, який було написано івритом. Можливо, пані Наталя Яковенко згадує про це у своїй монографії щодо середньовічної історії України, яку читають студенти Могилянки, але common knowledge щодо цього немає. Так само як і інших багато речей. 

Наприклад: хто такі ці хасиди, дивні люди, що приїздять до Умані до могили рабі Нахмана. А хасидизм – це певною мірою українізована версія юдаїзму, яка виникла в певному українському історико-культурному контексті. Вчення хасидизму має багато паралелей з духовними рухами тогочасної християнської частини суспільства України. Наприклад, є певні паралелі з ідеями Григорія Сковороди. І це свідчення про те, що це не випадково, що йдеться про певний спільний контекст. Це не є щось зовсім екзотичне, заморське, а це є наше. 

Немає розуміння, що це насправді «у нас», що «вони» є частиною «нас»

Коли виникає запит на розуміння, він артикулюється у формі «цікаво дізнатися, як це у них». Немає розуміння, що це насправді «у нас», що «вони» є частиною «нас». Оцього розуміння в суспільстві бракує. Тут безумовно дуже багато можна зробити і освітою, і культурою, і засобами масової інформації. Добре, що такий запит, як на мене, в суспільстві є. У суспільства є відчуття дефіциту цієї інформації, браку знання про євреїв. 

Потрібне те, що можна назвати просвітництвом. Але це не те, що зазвичай розуміють під tolerance education, коли треба розповідати про якусь екзотичну групу, щоб її екзотичність сприймалась з розумінням. Йдеться про те, що в українського суспільства наразі є величезна цікавість щодо власної культури, щодо власної історії. Українці відкривають для себе, що таке Україна, що таке українська історія, ідентичність. Зараз існує величезний попит на українську історію в будь-яких форматах: наукових, популярних, книжкових, відео. Мені здається, що цей запит ще далекий від того, щоб бути задоволеним. І тут ще величезний простір для роботи. 

Єврейська складова української ідентичності та культури є так само цікавою як кримськотатарська або православна слов’янська складова цієї культури. 

На жаль, цей попит майже нема кому задовольнити. У нас наразі не дуже добрі справи з єврейськими засобами масової інформації. Навіть такого розмаїття єврейських газет, як це було 10 років тому. А якщо вони є, то на такому рівні, що їх не дуже цікаво читати зовнішній аудиторії. 

Як на мене, якщо зараз робити якесь сучасне єврейське медіа, воно має бути спрямоване передусім не на безпосередньо єврейську громаду, а воно має бути тематично єврейським медіа для усього суспільства. І це не буде дивно. Мені здається, що це буде сприйнято із зацікавленістю, із вдячністю. 

Безумовно, під кожним відео про єврейську історію та культуру будуть антисемітські коментарі, але ці відео люди будуть поширювати, будуть дивитися. І дізнаються, чому ці хасиди приїздять до Умані і що то за київський лист, в якому Київ було згадано вперше, хто його кому писав і що тут за євреї жили 1000 років тому. 

І про те, що євреї в Україні живуть взагалі 2000 років, якщо починати з античних полісів Криму і Північного Причорномор’я, люди теж взагалі не знають. 

Те, що стосується української історії Криму, це теж наразі дуже цікаво для українського суспільства. Там є величезні багаті пласти. Згадаємо, що єврейські субетнічні та субконфесійні групи визнані в нас корінними народами. Це ж теж безпрецедентний факт, з якого можна витягнути багато страшенно цікавого для суспільства. Це варто робити. Мені здається, що це є дуже перспективним. Це безумовно якоюсь мірою буде зроблено, але завжди хочеться більшого. Хочеться розмаїття форматів, хочеться більшого впливу. Контекст, мені здається, для цього наразі є дуже сприятливим. Українському суспільству це цікаво. І українське суспільство це готове сприймати позитивно.

Розмову провела — Олена Заславська.

Зйомка, монтаж — ГО «Єврейське телебачення».

Подяка за допомогу — Євгенію Левінзону.

Редактура — Юлія Пономаренко, Альона Мишакова.