Про це та багато іншого йшлося під час розмови з авторитетною мистецтвознавицею, кураторкою виставок, лауреаткою премії імені Юрія Шевельова та членкинею Міжнародної асоціації арткритиків (AICA) Діаною Клочко, яку провели директорка Студії «Діє-Слово» Олена Заславська та директорка EVREI.TV Олена Береза.

Публікуємо фрагмент інтерв’ю про те, як єврейський художник Михайло Вайнштейн у 1960-х роках зафіксував на фотоплівку Україну, якої вже ніколи не буде.

— У контексті стереотипів за якими українців і євреїв зображають в образах ще сторічної давнини, чому так стається і чи ми приречені жити в мистецтві тими часам?

«Кілька років тому був відкритий архів Михайла Вайнштейна. Це був художник з Донбасу, який у Другій світовій втратив батька й матір. Він жив у Києві, виховувався в Республіканській художній школі ім. Тараса Шевченка. Друзі його всі були тут, усі кияни. Він у 1960-ті роки, після того як написав дипломну роботу, почав їздити з фотоапаратом Україною.

Він проявляв ці плівки, але складав їх і не друкував. Оцей спадок дійшов аж до початку XXI століття, коли їх відкрили, і там виявився справжній клондайк. Єврейський художник у 1960-ті їздить і фотографує Україну – Україну, якої вже ніколи не буде. Так уже не вдягаються, так не святкують, так не збираються.

І це не було зафіксовано більше ніким. Офіційні документалісти, над якими весь час висіла ідеологічна сокира, знімали те, як треба. А він ходив і знімав те, що хотів і як він це бачив. І в цьому була його зацікавленість: він ніби вхопив Україну, якої вже немає й не буде. 

Коли дивишся ці роботи, виникає питання: чи можна там віднайти єврейське, чи він узагалі не відчував себе євреєм? У його живопису є ця тема через батька, якого він втратив. А коли він ходить із фотоапаратом, хто він? Він просто художник, який бачить те, чого не бачить ніхто.

З іншого боку, а чому українські художники не брали фотоапарат і не ходили? Тут важливий саме цей незалежний погляд людини, яка побачила це не як буденність. Для українських художників, які виросли в селі, це не було екзотикою – це було їхнє дитинство. Своя коза, своя корова, свій мотоцикл… 

А в нього, у якого ніби зрізали цю пам’ять – батька нема, матері нема, він живе в іншому середовищі, де його прийняли й полюбили, – була потреба в цьому екзотизмі. І він знайшов його там, де ніхто інший не шукав».

Дві частини інтерв’ю з Діаною Клочко дивіться за посиланнями.