Таїсія Сидорчук – кандидат історичних наук, викладач Національного університету «Києво-Могилянська академія», директор Науково-дослідницького Центру орієнталістики імені Омеляна Пріцака.

Адміністративна директорка Міжнародної міждисциплінарної сертифікатної програми з юдаїки та директорка медіа-студії «Діє-Слово» Олена Заславська на каналі EVREI.TV провела з пані Таїсією розмову, під час якої зачепили безліч тем, що стосуються юдаїки в Україні. 

Публікуємо третю частину інтерв’ю, де йшлося про постать Омеляна Пріцака, його бачення розвитку юдаїки та сходознавства в незалежній Україні, а також про те, чому багато його амбітних задумів так і не були реалізовані. Таїсія Сидорчук розповіла про роль Пріцака у створенні нових наукових інституцій, його вимоги до дослідників і викладачів, а також пояснила, чому вивчення єврейської історії та культур народів Сходу є необхідним для глибокого розуміння історії та сучасності України.

Повне відео розмови можна подивитись за посиланням.

Пані Таїсіє, якби сьогодні Омелян Пріцак мав змогу побачити нашу реальність, чи, на вашу думку, він був би задоволений тим, як сьогодні в Україні розвивається юдаїка?

Я думаю, що він би поставив своє запитання, яке дуже часто любив ставити різним дослідникам, науковцям, викладачам, коли приїхав в Україну на початку 90-х років. Багато людей прагнули з ним познайомитися, знаючи, що це знакова постать у світовій науці, не лише в українській. І він любив запитувати: «А що ви спродукували?».

Тобто, знайомлячись із людиною, він, зрозуміло, питав ім’я та прізвище, але далі – який уже здобуток у вас є? Що ви вже зробили в цій галузі, у цьому фаху? Якщо ви не початківець, але вже заявляєте, що працювали і займаєте певну позицію, то давайте предметно говорити про продукт вашої діяльності.

Я думаю, що він би поставив це запитання і, думаю, далі сказав би своє улюблене слово «очевидно». Він трошечки з придихом завжди його вимовляв. «Потрібно ще багато працювати». І це пов’язано з тим, про що я вже говорила: через відсутність фахівців і табуйованість теми юдаїки в наших архівах, музеях і бібліотеках, попри втрати та весь трагізм і драматизм XX століття, ми все ж маємо констатувати, що велика кількість унікальних документів і матеріалів збереглася. І дослідження цих документів і матеріалів ще триватиме дуже довго – не одне покоління. Роботи вистачить багатьом. І зрозуміло, що ще потрібно докладати дуже значних людських зусиль.

Наша магістерська програма точно не виховає достатньої кількості фахівців для відкриття цього величезного культурного пласту лише силами одного університету.

Тому, як на мене, очевидно, можливо, він (Пріцак – ред.) тоді намагався б розробити разом з Інститутом сходознавства, з Київським національним університетом імені Шевченка, зі Львівським, Одеським, Харківським університетами якісь нові форми, нові програми для того, щоб таких фахівців ставало більше.

До речі, маю сказати, що в його планах і концепції Інституту сходознавства на початку 90-х років було створення кількох філій інституту в регіонах України.

Насамперед перший філіал, який і був створений у 1993 році, якщо я не помиляюся, – це так звана Кримська філія. Він туди приїздив, і вона тоді дуже успішно працювала.

Але в планах Пріцака було поступове створення філій у Харкові, а далі в Одесі. Зокрема, в Одесі він казав, що філія має дуже ґрунтовно займатися єврейською історією нового часу. У Львові ж мали би розвиватися також єврейські студії і вірменські студії. Але єврейські студії у Львові насамперед мали би фокусуватися на вивченні середньовічної єврейської історії. Це не означає, що комусь можна заборонити займатися історією XIX-XX століття, але я просто говорю про те бачення і ті плани, які були в Омеляна Йосиповича.

І, як на мене, попри те, що його концепція була створена фактично ще наприкінці 1990 року, а вже у 1991-му році він відкрив інститут і очолив його, пройшло вже фактично 35-36 років від створення цього бачення, але воно своєї актуальності абсолютно не втратило.

Згідно з цією концепцією, мали би бути сектори в самій структурі Інституту сходознавства: вивчення історії Давнього Ізраїлю, окремий сектор, який так і називався б «Євреї в Україні», обов’язкове вивчення гебраїстики, бібліїстики, мов івриту та їдишу, а також надзвичайно широкий спектр єврейських студій, які є типовими, пропрацьованими й усталеними в багатьох університетах і наукових центрах світу.

Маючи цей досвід викладання і наукової роботи спочатку в Німеччині, а далі в СШАі, Омелян Пріцак намагався своєю діяльністю, зокрема й у галузі юдаїки (не лише юдаїки, адже Інститут сходознавства охоплює величезне коло питань дослідження народів Сходу), забезпечити, щоб напрацювання дослідників в Україні базувалися на тих методиках і методологіях, які вже апробовані й відомі у світі.

Мета цього полягала в тому, щоб інтенсифікувати й оптимізувати процес дослідження в Україні. 

Те, що я зараз почула, не зовсім узгоджується з тим, що ми маємо сьогодні. На початку 90-х років різні інституції давали Україні величезні кошти на розвиток єврейського життя, єврейської культури. Але сьогодні в науці ми не бачимо цієї вибудованої системи, про яку мріяв Омелян Пріцак. На вашу думку, чому це не спрацювало?

Мені важко сказати про університети чи якісь інституції, не беруся коментувати чи говорити про те, чого не знаю. Але, вивчаючи спадщину Омеляна Пріцака і його діяльність як керівника Інституту сходознавства, а також загалом його роботу в Україні, оскільки він був причетний і до створення Інституту української археографії та джерелознавства імені Грушевського в структурі Академії наук, інституції, якої не існувало ще в системі радянської Академії наук, до створення й також він читав перші лекції з історіософії в Національному університеті імені Тараса Шевченка. Він займався колосальною, надзвичайно різноманітною науковою, викладацькою, дослідницькою та громадською діяльністю в Україні.

За наявними документами і з мого досвіду спілкування з ним в 90-ті роки, коли я була в аспірантурі, писала кандидатську дисертацію і неодноразово зверталася до нього як до майбутнього опонента, я тоді безпосередньо бачила серйозні проблеми з фінансуванням Інституту сходознавства і загалом Академії наук.

Академія наук — це державна інституція, і насамперед саме держава мала би опікуватися розвитком академічної науки. На превеликий жаль, на початку 90-х років Академія наук не отримувала достатнього фінансування. Інститут сходознавства, створений у 1991 році, опинився перед необхідністю скорочувати кадри й власні можливості, хоча вони тоді ще навіть не були повністю сформовані. Не кажучи вже про період, коли фактично не було зарплат.

Тому ті проблеми, які існували в Академії наук того часу й у багатьох інституціях, очевидно, торкнулися і Інституту сходознавства. Через це не були створені ані філії, ані ті окремі відділи і сектори, які планував відкрити Омелян Пріцак. На превеликий жаль, це також було зумовлено браком фахівців, яких тоді просто не було достатньо в Києві й загалом в Україні, адже в радянський період сходознавство фактично не розвивалося, а Україна фактично була колонією.

Омелян Пріцак у своїх інтерв’ю, у своїх деяких виступах правильно говорив, що створення Інституту сходознавства – це фактично проголошення незалежності України в науці. Тому що лише незалежні держави, самостійні держави можуть дозволити собі розвиток сходознавчої науки.

Сходознавство – дуже коштовна справа. Виховати сходознавців – це так само надзвичайно важка і коштовна історія. Пріцак казав: «Сходознавець має володіти бодай декількома східними мовами, а так само трьома-чотирма західноєвропейськими мовами». Заняття сходознавством, як він ще називав, – це аристократичний фах. А чому він називав його власне таким чином? Тому що він вимагає великої самодисципліни, великої самоосвіти, великої інтелігентності і величезної праці.

Відповідно, не кожний може зважитися на такий спосіб життя і тим більше в 90-х роках. Тому, знову ж таки, як він не раз стверджував, українці повинні знати Схід, вивчати його і досліджувати, тому що без знання Сходу ми не будемо достатньо повно і глибоко знати самих себе.

Україна надзвичайно глибоко і тісно пов’язана зі східними народами і зі Сходом.

Буквально за якихось 20-30 км від сучасного Києва вже починався степ. Це була територія кочових народів: половців, печенігів, ногайців. Зрозуміло, що частина цих народів, які проходили через територію України, осідала тут і залишала свої коріння, інші рухалися далі. Хтось проходив транзитом, але все одно залишалися певні сліди.

Усі ці прояви, тимчасові чи сталі, є надзвичайно важливими для розуміння того, як розвивалася ця земля, як формувалася територія, яка сьогодні є державою Україна. Навіть у наших назвах, Дніпро, Дністер, Дунай, закладені східні впливи. Я вже не кажу про величезну кількість слів в українській мові, а також про традиції та культурні елементи.

Для Омеляна Пріцака було абсолютно очевидним, і він постійно намагався доносити це до керівництва Академії наук, до своїх співробітників, до студентів, а він завжди викладав і працював із молодими людьми, до своїх аспірантів думку про те, що вивчення історії України, культури України без Сходу є немислимим. Ми тоді не будемо знати, ким ми є, і не будемо знати, як далі нам прямувати і розвиватися без врахування того, що стоїть за нашою спиною. 

Юдаїка входить як органічна складова до цього розуміння: а хто ми є? Відповідно, ми можемо отримати більш чітку відповідь: як нам далі рухатися, як нам далі співпрацювати в сучасному дуже непростому світі, з різними геополітичними інтересами, з нашими сусідами, близькими і дальшими, і як нам вибудовувати наші взаємостосунки.

І тут ідеться не лише про те, як казав Омелян Пріцак, скільки коштів заплатити за нафту там чи там. Ми повинні показати наше знання культури, історії та традицій наших партнерів. І для цього ми повинні знати, очевидно, не лише західну культуру, але й надзвичайно глибоко володіти всіма, навіть найменшими нюансами східної культури, східної історії та східних народів.