Таїсія Сидорчук – кандидат історичних наук, викладач Національного університету «Києво-Могилянська академія», директор Науково-дослідницького Центру орієнталістики імені Омеляна Пріцака.

Адміністративна директорка Міжнародної міждисциплінарної сертифікатної програми з юдаїки Олена Заславська провела з пані Таїсією розмову, під час якої зачепили безліч тем, що стосуються юдаїки в Україні. 

Публікуємо другу частину інтерв’ю, де йшлося про проєкти, які реалізуються за підтримки ЮНЕСКО для збереження єврейської культурної спадщини в Україні під час війни.

Повну розмову можна подивитись за посиланням.

Від вивчення юдаїки переходимо до збереження єврейської спадщини. Багато її було втрачено, багато матеріалів не збереглися, люди вже пішли з життя і не залишили після себе спогадів чи документів. Під час війни, зберігати будь-яку спадщину складно, і єврейська не виняток.

Ми знаємо, що ви нещодавно розпочали новий проєкт разом із ЮНЕСКО. Розкажіть, у чому він полягає і чому саме зараз, на п’ятому році війни, ЮНЕСКО вирішила підтримувати збереження єврейської спадщини?

Це була пропозиція ЮНЕСКО, і це проєкт, у якому бере участь не одна Києво-Могилянська академія. Ще низка українських інституцій, а також архівних і бібліотечних установ включені, але кожна з цих груп творить окремий проєкт. 

Я буду говорити про співпрацю Києво-Могилянської академії з ЮНЕСКО. Коли ми отримали таку пропозицію з боку ЮНЕСКО, Києво-Могилянська академія, звичайно, сфокусувала свої зусилля, щоб зібрати тих фахівців, які можуть гідно і на фаховому рівні взяти участь у цьому проєкті, і насамперед – щоб був хороший, бажаний результат, який би задовольнив не лише сторону ЮНЕСКО, яка виступила фактично замовником, але щоб і нам самим не те, що не було соромно, а щоб ми отримали моральну сатисфакцію, і щоб ми також могли використовувати наші наукові напрацювання в подальшій науковій, дослідницькій і викладацькій роботі як результат участі в цьому проєкті.

Таким чином в Могилянці фактично була створена команда з літераторів, культурологів і істориків, кожна з яких опрацьовує свою тему.

Я є керівником історичної групи. І тут, власне, навіть торкаючись вашого попереднього запитання щодо наших випускників і того, наскільки вони надалі задіяні в дослідженнях або присутні в полі юдаїки в Україні, хочу зазначити, що, крім мене, ще три учасниці цієї групи є нашими випускницями. Хтось із них є випускницею ще Сертифікатної програми, а далі всі вони закінчили Магістерську програму з юдаїки. Після цього вони продовжили займатися юдаїкою як аспірантки, як дослідниці, а вже тепер навіть як викладачки в галузі юдаїки.

І що цікаво: нашу пропозицію, яку ми подали до ЮНЕСКО, було підтримано. Кожна з нас опрацьовує архівні, бібліотечні й навіть музейні документи, які зберігаються у великій кількості та є надзвичайно важливими за своїм змістовним наповненням. Ці матеріали знаходяться в наших архівах, бібліотеках і музеях не лише, наприклад, у Києві чи якомусь окремому регіоні, а по всій Україні.

І що було важливо: тут зосереджені не лише наші дослідницькі інтереси. Наприклад, мої пов’язані зі Львовом, хтось працює з документами в Києві, але наші дослідниці також працюють у Полтаві та Полтавському регіоні, у Дніпрі, в Одесі. Тобто ми розуміємо, що сьогодні ці території, ці обласні та районні центри перебувають під надзвичайною загрозою.

І участь у цьому проєкті є надзвичайно важливою і для нас, і для українських архівів, музеїв, бібліотек, і загалом для збереження спадщини України, тому що єврейська спадщина є складовою частиною культурної, духовної та історичної спадщини України.

Більшу частину цих документів ми вивчаємо вперше, вводимо до наукового обігу, скануємо, копіюємо. Тим самим ми даємо можливість зберегти ці документи: не дай Боже, у разі якихось екстремальних умов інформація про них і зміст цих документів не будуть знищені.

Це приблизно такою ж мірою стосується і літературної групи, і культурологічної групи. Крім суто дослідницької роботи, ми так само обмінюємося досвідом, не лише персональним, особистісним. Наприклад, ми організовували наукову конференцію і спеціально, свідомо запросили до участі в ній, окрім нас, ще фахівців з юдаїки з різних інституцій, музеїв, архівів, бібліотек, для того щоб вони як безпосередні працівники своїх установ поділилися досвідом вивчення, дослідження і збереження цих матеріалів.

І, як на мене, цей науковий досвід не може лише консервуватися і капсулюватися в наших наукових дослідженнях. Він обов’язково вже сьогодні і надалі буде мати вихід і на нашу викладацьку роботу.

Вимога до сучасних університетів – це вимога не лише якісно надавати освітні послуги. Це також вимога до проведення активної науково-дослідницької роботи. Сучасні університети – це, в тому числі, й дослідницькі інституції.

І через дослідження, очевидно, ми далі удосконалюємо та передаємо наші знання нашим студентам. Тому цей проєкт відіграє, я думаю, важливу роль для покращення і самого навчального процесу, бодай у рамках нашого університету.

В рамках цих досліджень хтось із вашої групи знайшов щось цікаве, чим ви готові зараз поділитися?

Нас четверо в історичній групі. Ми досліджуємо кожна свою окрему тему. Надія Уфімцева досліджує єврейську книгу, єврейські бібліотеки, які сьогодні збереглися в різних фондах. Причому, до речі, вони збереглися не лише в бібліотеках, а й в архівах, і в музейних установах, і в заповідниках.

І, розуміючи, що фактично фахівців з юдаїки в архівах, музеях і бібліотеках у радянський час не було, Надія відкриває для самих співробітників цих закладів ті скарби, якими вони володіють. Оскільки ці предмети, книги, окремі видання ідентифіковані, правильно атрибутовані і можуть бути використані далі не лише в дослідницькій роботі, а й в експозиційній та виставковій роботі – з правильною атрибуцією, з правильними етикетками, з коректним донесенням інформації в екскурсіях, поясненнях, рекламних матеріалах тієї чи іншої установи тощо.

І це, як на мене, надзвичайно важливий крок для розвитку кожної з цих інституцій.

Наприклад, Таня Бородіна досліджує питання, пов’язані з трагічними історіями Голокосту. І точно відомо, що з великою частиною документів у різних архівах Полтавщини, насамперед Полтавського обласного архіву, до неї ніхто з ними не працював.

І очевидно, що її наукова праця, її статті, які будуть опубліковані, і залучення цих документів до наукових досліджень будуть абсолютно новим словом безпосередньо в цій темі – темі Голокосту.

Аня Уманська займається надзвичайно цікавою організацією, яка, ніби й відома в історії, — Культур-лігою, що виникла в Україні, тут у Києві в 1918 році. Але що є цікаво: в більшості випадків згадують і говорять про діяльність митців, художників, ілюстраторів, учасників Культур-Ліги. І ми знаємо, що в наших музеях зосереджені твори мистецтва цих творців.

Але, наприклад, на сьогодні ще немає детально описаного літопису творення цієї інституції, еволюції цієї інституції, її переформатування в 20-х і навіть на початку 30-х років, тоді, коли Україна і Київ уже були під радянською владою, а також їхньої колосальної, величезної видавничої діяльності — від художньої літератури до підручників мовою їдиш насамперед.

Отже, ця сторона діяльності Культур-Ліги дослідницею фактично вперше виноситься на широкий науковий розгляд і розмову.

Тому, я думаю, що ми принаймні нашими дослідженнями відкриємо дуже багато нових документів, і вони будуть тими необхідними ланцюжками для розуміння і творення різних процесів у різний час, які пов’язані безпосередньо з єврейською історією і з єврейською культурою.

Як сприймають цю роботу співробітники інституцій, де ви проводите дослідження?

В кожній інституції це відбувається по-різному. Чому? Тому що кожна інституція має свої завдання і свої функції.

Одна справа, коли ви приходите в бібліотеку, замовляєте книгу, вам видають цю книгу, і ви працюєте з нею. Якщо книга є у загальному доступі, але якщо книга в рідкісному фонді, очевидно, тут є свої окремі правила.

І ви, навіть якщо ця книга могла бути не зовсім коректно описана – знову ж таки, не з вини теперішніх співробітників цих бібліотек, а тому що вивчення і дослідження юдаїки, а відповідно і вивчення мов, на яких створена ця література – їдиш і іврит, – просто не існували, вони були заборонені. Тому фахівців не існувало.

І от коли з’являється наш фахівець, який може порадити, проконсультувати і відкоригувати ту ж саму документацію для бібліотеки, архіву, музею, ми, очевидно, отримуємо лише слова вдячності.

Я можу сказати, що, наприклад, навіть я, маючи нормативний курс архівно-музейно-бібліотечної практики, це дуже добре пам’ятаю. Тоді, коли ми приходили у відділ іноземної літератури Національної історичної бібліотеки, де є дуже цікаві зразки видавничої продукції багатьох єврейських видавництв XIX і XX століття, знову ж таки мовою їдиш і івритом. Це релігійна література в більшості випадків, але разом з тим вона має свої особливості, і зрозуміло, що бібліотека не мала своїх фахівців.

І тоді, коли студенти атрибутують, вичитують титульні сторінки, пояснюють співробітникам, як правильно ідентифікувати і як правильно записати, ви би бачили ці вдячні очі цих співробітників. Вони розуміють, якими цінностями вони сьогодні володіють.

Звичайно, що набагато складнішою є проблема з музейними інституціями. І це стосується не лише юдаїки, тому що музеї мають свою специфіку, у них свої завдання, свої правила і своя форма роботи. Музеї покликані для того, щоб через експозицію знайомити людей зі своїми скарбами. Але у фондах музеїв є величезні матеріали, і робота з ними має свої складнощі, оскільки це питання доступу, домовленостей з тим чи іншим співробітником фондів, а у них є своя робота, свої функції й обов’язки.

І це узгодження праці дослідника і співробітника музею завжди пов’язане з певними труднощами. Але зазвичай я не можу сказати, щоб було несприйняття, перешкоди чи щоб нам заважали працювати. Насамперед, я думаю, це завжди залежить від обох сторін.

Якщо одна сторона бачить і розуміє, що це взаємна допомога, консультація і правильна ідентифікація матеріалів, то інша сторона відгукується. І йде на це користь для обох сторін.